1.) ІВАН МИКИТОВИЧ ТИКТОР (1896 – 1982)
Іван Тиктор був непересічним діячем на ниві національно-культурного відродження
у довоєнній Галичині. Унікальна його роль у створенні професійних українських
видавництв, у розбудові інфраструктури видавничої галузі.
Народився видавець 6 липня 1896
року в с. Красне Золочівського повіту в сім'ї заможних господарів Микити і
Наталії Тикторів. Початкову школу закінчив у рідному селі, потім навчався у
гімназіях Львова і Рогатина.
У 1913 році І.Тиктор організував
у Красному при читальні «Просвіти» драматичний гурток і поставив власними
силами першу свою виставу за п'єсою Т.Г.Шевченка «Назар Стодоля». Молодий
гімназист виконував роль Назара, був також художником, хормейстером, хореографом,
диригентом, режисером і реквізитором, чим дуже здивував усіх жителів села.
Під час Першої світової війни
служив у легіоні УСС (спочатку в сотні поручника Осипа Семенюка, а з 1916 року
у Осипа Будзиновського). З 1 листопада 1918 р. брав участь в
українсько-польській війні в лавах УГА, був інтернований поляками в концтабір у
Тухолі на Помор'ї. В 1921 року батько викупив Івана з полону і повернув у рідне
село.
І.Тиктор володів неабиякими
організаційними здібностями. З його ініціативи у Красному відремонтували
церковний дім, в якому розмістилися читальня «Просвіти» і кооператив «Сила» , а
при них – «Українська каса», «Сільський господар», «Сокіл», «Рідна школа»,
«Союз українок».
Розуміючи, яку велику силу має
друковане слово, разом із колишніми товаришами по зброї, І. Тиктор організовує
видавничу акціонерну спілку «Українсь- ка преса», першим виданням якої став
часопис «Новий час», який почав виходити з 14 жовтня 1923 року. У 1924 році
булла започаткована «Бібліотека «Нового часу», а першим книжковим виданням
І.Тиктора стала праця М.Возняка «Як пробудилося українське народне життя в
Галичині за Австрії».
У 1928 році І.Тиктор заснував часопис
«Народня справа», який набув дуже великої популярності серед селян. Крім того,
І.Тиктор займався меценатством та ініціював низку акцій «Просвіти», «Рідної
школи» й інших товариств. З 1930 року просвітницьку функцію «Народньої справи»
підхопив календар «Золотий колос».
Інші
газети та журнали, що видавались І.Тиктором:
«Дзвіночок» (з 01 листопада 1931 р.) —
місячник для дітей (30 000 накладу);
«Наш Прапор» (з грудня 1932 р.) — ілюстрований
півтижневик для української родини (8-10 тис. прим.)
«Комар» (з 1933 р.) — тижневик сатири та
гумору (7 000)
«Наш
Лемко» (з 1934 р.)
Видавала
також книги та календарі:
з 1929 р. — селянський календар «Золотий
Колос» (100 000)
з 1931 р. — «Календар для всіх» (з 1937 р. під
назвою «Альманах Нового Часу»)
з 1935 р.
— гумористичний календар «Комар»
З 1934 р. виходила місячними випусками
«Історична Бібліотека» (1929-1936). В її серії вийшли монументальні популярні
видання: «Велика Історія України» І.Крип'якевича і М.Голубця, «Історія
Української Культури» І.Крип'якевича та ін., «Історія Українського Війська» за
ред. І.Крип'якевича і «Велика Всесвітня Історія».
З приходом до Львова більшовиків усі
видання І.Тиктора були закриті, а він із сім’єю перебрався в окупований німцями
Краків, де заснував релігійне видавництво «Нове життя».
Під кінець Другої світової війни був
заарештований гестапо, але йому вдалося втекти з концтабору й емігрувати в
австрійську провінцію Тироль м. Інсбруці, де продовжував видавничу діяльність,
а також займався громадською роботою на посаді голови «КоДУСу» - Комісії
допомоги українському студентству в Австрії.
19 вересня 1948 року, І.Тиктор з родиною
прибув до Канади за запрошенням друга Дмитра Микитюка. Приїхавши до Вінніпега,
він розпочав працю в тижневику «Новий шлях». Тут побачили світ щорічний
«Календар-альманах «Нового часу», журнал «Жіночий світ», «Голос молоді»
українською і англійською мовами «Смолоскип», книжкові видання.
У 1950 році І.Тиктор заснував «Клуб
приятелів української книжки», під маркою якого випускав видавничі серії, як
продовження львівської «Української
бібліотеки» (вийшло 33 книги).
Крім
видавничої діяльності, І. Тиктор активно працював у Канаді на громадській ниві.
Він входив до проводу Коша «Українських Січових Стрільців», які мали тут 4
станиці. Деякий час керував станицею у Вінніпезі, допомагав створювати
Історичний музей визвольної боротьби у цьому місті.
Помер галицький видавець 26 серпня 1982
року в Оттаві, його тіло перевезли в Торонто, де поховали на кладовищі «Гора
спокою».
Отже, Іван Тиктор багато зробив для нашого
народу. Він ставив перед собою завдання впливати на піднесення національної
свідомості українського суспільства, прищеплювати любов до рідного краю, його
мови, історії. Будучи за кордоном, думками і мріями він жив Україною, дуже
хотів в останні роки свого життя побувати в рідному селі, ступити на поріг
батьківської хати…
Ще є багато людей, які добре його
пам’ятають. Це рідна сестра – Ольга Падковська (яка проживає в Красному),
племінниця Наталія Байдак, онука Христина Кавуля-Файгель.
До 100-річчя від дня народження І. Тиктора
у 1996 році в Красному було відкрито пам’ятну стелу.
СТЕЛА ПРИСВЯЧЕНА ПАМ’ЯТІ ІВАНА ТИКТОРА (07/07/1996 р.)
2.) ВАСИЛЬ СТЕПАНОВИЧ КУК (1913 – 2007)
У 1921 році пішов до
чотирикласної школи в Красному, в якій навчали дітей навчати, писати, друкувати
й катехиз. Через два роки навчався у Золочівській приватній класичній гімназії
товариства «Рідна школа». 3 1927 року В.Кук увій- шов до молодіжної організації
«Пласт» і вже читав нелегальну газету УВО «Сурма».
Після закінчення Золочівської
гімназії у 1932 році В.Кук поступив на правничі студії (юридичний факультет)
Люблінського католицького університету, де він організував і очолив студентську
групу членів ОУН.
Від літа 1937 року В.Кук
розпочинає свою підпільну діяльність на землях Підгаєччини. Там організував
підпільну друкарню Крайового Проводу ОУН у
с. Угринів. У той час В.Кук мав декілька псевдо: Юрко Леміш, Медвідь,
Ле, Василь Коваль, Лиманич, а його справжнє прізвище знали лише окремі члени КЕ
ОУН.
Під час Другої світової війни
В.Кук брав активну участь у боротьбі у лавах ОУН: працював разом із
Р.Шухевичем, С.Бандерою; очолював Центральний штаб
по- хідних груп ОУН, Київську провідну похідну группу членів ОУН, Провід ОУН.
Весною 1943 року В.Кук очолив
УПА-Південь. 21-25 квітня 1944 року він здійснював керівництво одним із
найбільших боїв УПА у Кременецьких лісах – бій
під Гурбами. З 1945 року В.Кук безпосередньо керував
діяльністю ОУН на Східно-Українських Землях, Поділлі. У цей час написав дві
брошури: «Про що говорить нам бюджет СРСР на 1945-1946 рр.» і «Колгоспне
рабство»
У 1947 році, на пропозицію
провідника ОУН Р.Шухевича, В.Кука одноголосно було обрано його заступником, а
після смерті Р.Шухевича він став головою проводу ОУН, Головним командиром УПА
та головою Генерального секретаріату УГВР. 8 липня В.Куку УГВР присвоїла звання
полковника, а через два роки - генерал-хорунжого.
Багато уваги він зосереджував на
політико-виховній роботі з молоддю через поширення підпільних видань,
популяризацію повстанських пісень.
У 1961-1969 рр. Працював у
Центральному державному історичному архіві, паралельно навчався на
історико-філософському факультеті Київського державного університету, котрий
закінчив екстерном за два з половиною роки. А від 1969 року працював у
Інституті історії АН УРСР.
Із виходом на пенсію 8 травня
1986 року пише лише свої праці (з приходом незалежності України – в основному
на націоналістичну тематику).
Помер В.Кук 9 вересня 2007 року.
Похований у рідному селищі Красне, як він і заповідав.
Пам'ятник у Красному, де похований В. Кук
Немає коментарів:
Дописати коментар